Page 73 - 6249

науці в цілому являє собою реальне протиріччя, без якого немислиме формування
істини, вирішення наукових проблем.
Істина науки не виражає за своїм змістом не лише індивідуальності її автора, а і
расово-національних, державних передумов. Наукові положення, якщо вони дійсно
відображають об’єктивний світ, рішуче переступають границі історичного часу, для них
не можуть бути перепоною національні і державні рамки. І тут також виявляє себе
взаємозв’язок принципів загальності і індивідуальності творчості і науки в цілому.
Проте вирішення протиріччя між загальним та індивідуальним в науковій творчості
не можна розуміти спрощено, як, наприклад, вчений в ім’я загального "зрікається" від
особистісно-індивідуального. Адже "відокремитись" людині від самої себе у процесі
діяльності навряд чи можливо. І справа не лише в моралі, а в тому, що загальне в науці
створюється перш за все завдяки певним об’єктивним потребам суспільства,
досягнутому науковому рівню в тому чи іншому напрямку.
Але це не означає, що індивідуально-особистісні начала мало значимі. Ні, звичайно.
Вони впливають на процес пошуку істини, його наслідки, формування концепції, ідеї,
гіпотези, використання наукових методів, на хід і постановку експерименту та інші
сторони.
Вирішенням складних наукових проблем займаються тепер не одинаки, а великі
колективи - лабораторії, науково-дослідні інститути, кафедри вузів, а інколи і їх
об’єднання. Це, звичайно, не означає, що творчість окремих вчених знецінилась або
зовсім зійшла на ніщо. Просто різко змінились умови і сфери застосування науки.
Сьогодні суспільний прогрес значною мірою визначається випереджаючим
розвитком науки, темпами впровадження наукових результатів у виробництво,
економіку, систему управління та інші сфери суспільного життя.
Виконання багатьох дослідницьких програм пов’язано з експериментами, які
дорого коштують, унікальними технічними установками, рідкісною сировиною, з
витратами величезних фінансових, людських та енергетичних ресурсів.
У сучасних умовах багато в чому успіх вирішуваних завдань визначається
удосконаленням підготовки наукових кадрів. Процес навчання майбутніх інженерів,
вчених до останнього часу був значною мірою відірваним не тільки від історії наукової
думки, але і від реальності процесу наукової праці, яка змінилась, від колективності
дослідницькою пошуку, від потреб сучасного виробництва.
Здобуваючи освіту, інженерно-наукові кадри далеко не завжди одержували
систематичні знання відносно закономірностей функціонування тієї форми соціальної
організації, поділу та інтеграції суспільної праці, в яку їм належало включитися.
Колективна творчість, як ніколи раніше, потрібна не лише в галузі пізнання
закономірностей природи і суспільства, а і у сфері організації інженерної, науково
дослідницької праці.

73