Page 57 - 4853

продовжує свій розвиток у творчості поетів і прозаїків XX–XXI століття (Р.-
М. Рільке, Е. Хемінгуей). Генезис циклу М.Н. Дарвін пояснює «цілісним художнім
утворенням нового типу», який з'являються в добу романтизму, напряму, що
неоднозначно й сміливо руйнує сталу традицію. Виявляється, що цикл
створювався з часткою орієнтацією на експеримент, в пошуку нової форми для
віддзеркалення посткласицистичного світобачення.
У сучасному літературознавстві складається уявлення про те, що поняття «цикл»
зі всією сферою проблем, які примикають до нього, більшою мірою притаманне
віршознавчим дисциплінам і дослідженням поетичних текстів. Відносно прозаїчних
об'єднань творів частіше звертаються до близького за смислом, терміну – «збірка»,
«книга» (розповідей, новел, мініатюр тощо). Однак цикл, на думку
Є. М. Мелетинського, Б.В. Томашевського, має місце, як у ліриці, так і в інших
літературних родах, зокрема, в епосі. Головним тут залишається первинне поняття
циклу (грец.: kyklos – коло, колесо) як явища, що має загальні ознаки структурних
елементів і закінченість у своєму колоподібному розвитку.
Г. Гессе «вливається» у літературний процес на межі ХІХ–ХХ століть. Цей час
розглядається в науці як перехідна історико-культурна доба, коли, як і у романтичний
період, мистецтво шукає нових виходів до створення іншої моделі світу. Саме в цей
час оповідання, яке відрізняється жанровою неканонічністю, займає провідне
положення у світовій літературі (А. П. Чехов, Дж. Джойс, Дж. Лондон, Р. Кіплінг,
Д. Конрад). У перші десятиліття XX століття, на думку Є. В. Пономарьової, саме
оповідання заповнило паузу, яку «взяв роман для осмислення нових процесів,
освоєння нової оповідної техніки, використовуючи потенціал, закладений у цьому
жанровому механізмі». Як наслідок прагнення до «всеосяжності» процесів дійсності
актуалізуються циклічні об'єднання малої епіки, які в естетичному еквіваленті
наближаються до «ємкості» роману, відображаючи різноманіття життя в мозаїчній
конструкції. Однак цикли оповідань складні для вивчення. По-перше, це пов'язано з
особливостями самого жанру. На думку вчених, оповідання як жанр тяжіє до
експериментаторства та мобільності. Ці твори припускають різні трансформації та
модифікації, оригінальність викладу та самобутність стилю письменника.
Внаслідок вказаних особливостей жанру оповідання, виникають проблеми
виділення його серед інших форм епіки, близьких, у першу чергу, за формальним
параметром об'єму, до новели, а в українській і російській традиції ще й до повісті
– жанру з рухомими межами. В європейській літературній історії новела має
закономірні причини розвитку, і сталу традицію, починаючи з доби Відродження
(Дж. Боккаччо «Декамерон»). Вона відрізняється від оповідання наявністю
захоплюючої інтриги. Характер, ситуація розкриваються тут не через їх зовнішній
прояв, а раптово, несподівано, у вигляді різкого зіставлення дійсного змісту
характера персонажа його буденному стану та поведінці. Жанр оповідання
виявляється продуктивним у постромантичну добу, коли на перший план
літературного дослідження висувається приватне життя та буття окремої людини в
буденних обставинах. Письменник цікавиться звичайним, банальним, таким, що
відбувається «день у день», малює короткі сцени повсякденного життя в «типових
побутових відносинах». Проблема розмежування цих жанрів в окремих випадках
очевидна. Навіть у деяких літературознавчих словниках до терміну «новела» є

57