Page 51 - 4853

реакцією на нього Генріха. Метафора мотиву, який супроводжує головного героя,
– сміх і сльози одночасно: «Звідки стільки печалі? Душею я веселий».
Різноплановість характеристик пов'язана з такою яскравою особливістю
дилогії, як її насиченість парадоксами. Вважаємо, що парадоксальність стилю
дилогії є важливою особливістю авторського світогляду. Нажаль, дослідники
дилогії Г. Манна не ще не звернули увагу на цей аспект.
Письменник вважав, що парадокси стали властивістю самої дійсності: «У
кожній галузі були парадокси». Причину цього Г. Манн вбачав у соціальній і
етичній безвідповідальності своїх сучасників: «Всі були жадібні до життя.
Безвідповідальна несерйозність розуму приводить до парадоксу. Парадокс –
дотепна спроба піти від істини. Істини вважалися у нас нудними й незручними,
здавалося вульгарним боротися за них», – пише Г. Манн. Парадокс для
письменника не тільки «думка, що сильно розходиться із загальноприйнятою,
традиційною думкою або (іноді тільки зовні) здоровим глуздом.», але й
вираження будь якого явища. Парадокс – це останній ступінь розвитку явища,
коли воно стає внутрішньо суперечливим, вступає в конфлікт із самим собою. «Я
бачив, – писав Р. Манн, – що в мною епоху, будь які речі, врешті-решт,
приходили до свого крайнього вираження».
У дилогії парадокси послідовно виявляються в розвитку сюжетних ліній, в
структурі образів, в особливостях авторської мови й мови персонажів.
Парадоксальність стає невід'ємною властивістю життя, однак трохи інакше
трактується автором. Згідно Г. Манну, в Німеччині 20-х років ХХ століття
парадоксальність обумовлена падінням моралі. В історичній дилогії парадокси
знаходять направлене філософське осмислення. Дійсність неминуче амбівалентна,
парадоксальна, суперечлива, мінлива, як саме життя в будь яку добу.
Багато ситуацій в дилогії навмисно парадоксальні, «карнавальні»: весілля
Генріха за часом співпадає з Варфоломеєвською ніччю; Генріх закоханий у
Марго, дочку вбивці його матери, Жанни Наваррській; король стає «блазнем»
(Луврський полон) тощо. Деколи парадоксальні й характеристики персонажів і
ситуацій. Наприклад, про Генріха і зрадника Бірона говориться: «Ми були
ворогами: от чому така міцна наша дружба». Габріель і Роні ненавидять один
одного «унаслідок взаємної схожості». Вбивця Генріха Равалья «жалюгідний і
безсмертний». Подібні парадоксальні вислови афористичні. Зазвичай вони містять
спостереження автора над поведінкою та психологією сучасної людини: «Грація
тут перетворювалася на гримасу, а захоплення в огиду. Одне взагалі близьке
іншому», «печаль і осиротілість легко переходять у неприборкане жадання утіх».
Антиномічні бінарні пари з’являються вже на перших сторінках роману, де про
смерть діда говориться: «Останній хрип старого співпав із радісним криком
онука».
З парадоксальністю композиції дилогії на різних її рівнях пов'язана й
амбівалентність інтонації. В одній сцені можуть співіснувати висока трагедія та
гротесковий комізм. Тому трагічна інтонація знижується до комічної (як у епізоді
із закоханим Генріхом і швейцарськими солдатами). Іноді зниження відбувається
підкреслено різко, автор використовує в таких випадках комічний гротеск. Тоді

51