Page 12 - 4605

у суспільстві, або інакше, соціально-управлінських відносин, на які поширюється
характеристика суспільної природи державного управління. Тому аналіз управлінських
відносин вважається найглибшим за ступенем проникнення до сутності явища і
найвищим за рівнем теоретичного узагальнення аспектом пізнання державного
управління [З].
Державно-управлінським відносинам властивий свідомо-вольовий характер.
Об’єктом управлінських відносин є забезпечення (в кінцевому підсумку –
створення) оптимальних організаційних умов спільної, комбінованої діяльності людей,
спрямованої, як відомо, на досягнення певного загального результату [8]. Це означає,
що управління, управлінські відносини виникають там, де здійснюється будь-яка
(виробнича, наукова, духовна та й сама управлінська) спільна праця. Таке розуміння
об’єкту управлінських відносин дає змогу не лише визначити їх відносно самостійне та
своєрідне місце в будь-якій системі суспільної праці, але й вказує на необхідність
пошуку специфічних особливостей правової регламентації цих відносин.
Наступним методологічно важливим аспектом розкриття суспільної природи
управлінських відносин є їх відмежування від споріднених з ними відносин в
державно-правовому житті.
Становище сторін управлінських відносин будується на засадах владної
субординації (підпорядкованості), яку розуміють (в широкому суспільному плані) як
втілення принципів «влада – підкорення» або «розпорядження – виконання» у системі
«суб’єкт управління – об’єкт управління» [5]. Завдяки своєму суспільному
призначенню суб’єкт управління перебуває начебто над керованим об’єктом. Лише в
такому розумінні можна говорити про так званий «вертикальний» характер
управлінських відносин. Звідси, становище суб’єкта й об’єкта управління «по
вертикалі» є не одним з можливих варіантів управлінських відносин, а необхідною
якістю цих відносин, що дає змогу визначити їх як власне управлінські.
Саме в цьому полягає одна з головних структурних особливостей управлінських
відносин. Без неї вони втрачають своє соціальне значення, не виправдовують свого
місця в сукупності суспільних відносин. Але керований об’єкт аж ніяк не пасивний. Він
бере активну участь у формуванні характеру та спрямованості управлінського впливу,
що охоплюється поняттям «зворотний зв’язок».
Аналіз структури управлінських відносин дає змогу стверджувати, що, по-
перше, сфера суспільних управлінських відносин ширша від сфери даних відносин,
врегульованих нормами адміністративного права, тобто вертикальних
адміністративних правовідносин і, по-друге, сфера управлінських відносин, що
регулюються адміністративно-правовими нормами, вужча від сфери адміністративних
правовідносин у цілому, оскільки останні включають й горизонтальні адміністративні
правовідносини [1].
Нарешті, ще один важливий аспект, пов’язаний з розглядом структури
управлінських відносин. Своєрідність взаємовідносин сторін передбачає і специфічний
метод їх регулювання. Ним є, як відомо, метод адміністративно-правового
регулювання, суттю якого є владні приписи. Завдяки цьому більшість управлінських
відносин, що перебувають в сфері правового регулювання, набувають правової форми.
Говорячи про специфіку правового регулювання управлінських відносин, слід
враховувати, що в важливе теоретичне й практичне значення дістає з’ясування місця та
ролі права в управлінні як державному, так і суспільному в цілому (оскільки перше є
лише різновидом другого).
Виходячи із узагальнюючої характеристики управління та права слід бачити
певну функціонально-цільову близькість даних суспільних інститутів [9].

12