Page 23 - 4457

кіммерійців, сарматів закінчуючи татарами й тими

самими козаками. У творах усної народної творчості
українців козак без коня майже немислимий. Д.І.
Яворницький писав, що «козак і кінь так само
нерозлучні між собою як молоді чоловік і жінка, що
кохають один одного». Запорожці розводили коней
самостійно або приганяли їх як трофеї, захоплені у
ворога. Витривалість, прудкість і порода запорозьких
коней були відомі й цінувалися в Польщі, Росії і
навіть у Західно - Європейських країнах. Кіннота в
умовах степової місцевості була найважливішим
засобом ведення козаками боєвих дій. Степовий
простір був умовою розгортування кавалерійських
загонів козаків, за допомогою яких січова спільнота
могла на рівних протистояти татарським кінним
з’єднанням і особливо буджадські орди.
Ось як описують автори побут козаків в книзі
Савур-Могила: «Жупани, пояси, шапки, сап’яни на
них були дорогі. По боках і позаду сідла, у кожного
пістолі та шабля. А на конях як їздять! Коней дуже
гладких, важких не було, а так – саме в тілі. А що,
було, за швидкі, що за меткі – так кат його батька
зна.
Дорогою їдуть – як мак цвіте і синіє, і зеленіє, і
червоніє. Попереду ватажок, а за ним джура, козаки!
Коні добре знали козацький норов. Було їдуть тихо,
потім виграють підтюпцем, а далі як залопотять.
Пішла курява степом….

22