Page 78 - 4295

французи Жак Маритен, Етьєн Жільсон, Юзеф Бохенський, австрієць Густав
Веттер, поляк Керел Войтила – Папа Іван-Павло ІІ та ін.
Неотомізм – об’єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна філософська доктрина

католицизму, що виникло у середині ХІХ ст.
Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму,
його основні принципи та постулати. Основний томістський принцип, який

взятий за основу і сучасним неотомізмом, – це «філософія – служниця богослов’я.
У «Католицькому словнику» про це зазначено: філософія є такою тому, що «по-
перше, вона прокладає дорогу для віри, встановлюючи, наприклад, духовну
природу душі, буття Бога тощо; тому, що, хоч вона і не може довести істини

одкровення, вона може показати, що вони не є такими, а це явно суперечать
розуму..».

У католицькій філософській доктрині є вісім способів доведення буття Бога,
п’ять з них обґрунтував Ф. Аквінський. Сучасні неотомісти доповнили розробку
Фоми Аквінського ще трьома доведеннями буття Бога, а саме:
6) психологічним (наявність Бога у свідомості доводить те, що він є насправді.

Бо якщо є Бог у свідомості, то він є також і в дійсності);
7) моральним (чому всі люди мають ідентичні моральні принципи? Тому, що
Бог засновник світового морального порядку);

8) історико-юридичним (це доведення здійснюється на документально
історичній основі – діяння Ісуса Христа, як Сина Божого, його вчення,
народження, розп’яття, воскресіння тощо).

Персоналізм (лат. personalis – особистий) – течія в сучасній
західноєвропейській філософії, яка розглядає особу як первинну реальність і
найвищу духовну цінність. Основний предмет дослідження в персоналізмі –

творча суб’єктивність людини. Пояснити її можна тільки через її причетність до
Бога. Людина завжди особистість, Персона. Її сутність – у її душі, що фіксує в
собі космічну енергію. Душа самосвідома, самонаправлена. Люди живуть
роз’єднано і впадають у крайність егоїзму. Інша крайність – колективізм, де

особистість нівелюється, розчиняється в масі. Персоналізований підхід дозволяє
відійти від названих крайностей, виявити щиру сутність людини і відродити її

індивідуальність. Шлях до індивідуальності проявляється через розуміння себе як
неповторної унікальної суб’єктивності. Історія і суспільство розвиваються через
особистість людини.
Основні проблеми персоналізму – це питання волі та морального виховання

людини. Якщо особистість прагне до Бога, чи, що те ж саме, до добра і
досконалості, вона знаходиться на правильному шляху. Моральне
самовдосконалення, правильне моральне і релігійне виховання – це шлях до

суспільства гармонічних особистостей. Особистість стає персоною в процесі

78