Page 37 - 4185

37

академічного книговидання. Він відзначався винятковою
об’єктивністю в редагуванні авторського тексту, а також чітко
визначав допустимі межі втручання в нього (так, навіть достеменно
знаючи, що в тексті є помилки, він все ж не виправляв їх сам, а

просив зробити це автора. На виняткову увагу як редактора
заслуговує і спадщина І. Огієнка. Він, як ніхто інший, зробив дуже
багато для становлення в Україні єдиних лінгвістичних норм

редагування. Крім того, І. Огієнко одним із перших почав
формулювати постулати, тобто найбільш узагальнені норми,
редагування.
Так само заслуговує на увагу формулювання етичних норм

редагування О. Бочковського та С. Сірополка в кінці 30-х років.
Вони виділили також політично залежні (явно й приховано) й
незалежні ЗМІ, встановивши в такий спосіб існування політичних

норм редагування.
Після ліквідації незалежної держави розвиток редагування в
Україні відбувався в складі СРСР. Його центром став Український

поліграфічний інститут (тепер – Українська академія друкарства),
який після Другої світової війни перевели з Харкова до Львова.
Спеціалісти цього інституту створили так звану “львівську школу

редагування”.
До числа перших монографічних видань цієї школи належать
праці Р. Іванченка “Робота редактора над точністю слова і
стислістю викладу” (Львів, 1964) та його ж “Літературне

редагування” (Харків, 1970). Окрім того, в 60-х роках була
випущена книга Д. Григораша “Теорія і практика редагування
газети” (Львів, 1966). У 1972 р. викладачі Українського

поліграфічного інституту опублікували “Довідник коректора”. До
цього часу він залишається найповнішим україномовним
виданням, що описує норми редагування.
На початку 80-х років починає розвиватися “київська школа

редагування”. Її особливістю була, зокрема, увага до редагування
художньої літератури та публіцистики. Засновником цієї школи
став Р. Іванченко.

Дещо осторонь від цих обох шкіл стоять дослідження з
автоматизації редакційних процесів 3. Партика, а також виконане
під керівництвом В. Перебийніс дослідження “Лингвистические

проблемы автоматизации редакционно-издательского процесса”
(Київ, 1986). Названі видання свідчать, що львівська та київська