Page 51 - 6722

вуглецю в мартенситі (сталі) може бути більш низьким
(0,3…0,5% С), а відпуск при термічній обробці більш
високим – 500…550°С. Такий стан металу підвищує
в’язкість, тріщиностійкість і опір ударним навантаженням
(колінчатий вал, шліцьові з’єднання, муфти). Вміст
легуючих елементів і марка сталі визначається опором
іншим навантаженням (умови експлуатації).
При терті кочення мають місце високі номінальні
тиски циклічного характеру. В цих умовах пластичну
деформацію необхідно виключити. Структура має
складатися із високовуглецевого, низьковідпущеного
мартенситу з рівномірно-розпреділеними не крихкими
карбідами (сталь з 1%С і 1,5%Сr). Щоб зменшити
можливість зародження тріщин, вимагається висока якість
поверхні і мінімум внутрішніх дефектів - пор, неметалічних
включень.
Для умов абразивного зношування без ударів бажано,
щоб матеріал мав високий опір деформації
(низьковідпущений мартенсит) і значну кількість твердих
карбідів, які могли би опиратися впровадженню абразиву
(сталі з >1%С, леговані Cr, Mo, W).
При абразивному зношуванні з ударами, крім опору
деформації, необхідний певний рівень тріщиностійкості. Це
обумовлює граничний вміст вуглецю в мартенситі,
підвищення температури відпуску, гранична кількість
карбідів і отримання певної кількості залишкового аустеніту.
Теоретичні основи технології зміцнюючої термічної
обробки пов’язані з кінетикою перетворення-
переохолодження аустеніту (для сталі) і з зміцненням
дисперсною фазою (сталь, алюмінієві сплави).
Для сталей, технологічною основою отримання
зносостійкого стану – мартенситу з доповнюючими фазами –
являються три фактори: нагрів до аустенітного стану;
охолодження з швидкістю більшою за критичну; завершення
охолодження для отримання 100% М до температури нижче
М к, для отримання структури М+А до температури в

49