Page 72 - 6533

накопиченням забруднювачів буферна місткість ландшафту поступово
знижується. До багатьох нових стійких техногенних забруднювачів, які не
відомі живій речовині ландшафту, самоочищення може бути
відсутнім.
Самоочищення ландшафту — це сукупність процесів механічної,
хімічної, фізико-хімічної та біологічної нейтралізації або виведення
забруднювачів. Цей процес відбувається під час перенесення
речовини у сполучені ландшафти або міграції трофічними
ланцюгами, включаючи мінералізацію їх організмами —
редуцентами й органічними кислотами ґрунтового комплексу.
Потрібно усвідомлювати різницю між загальним
самоочищенням ландшафту й окремого його компонента.
Початкові, а можливо і всі етапи самоочищення компонента
ландшафту відбуваються в межах ландшафту — тобто
забруднювачі частково або повністю, змінюючи форму міграції,
переходять у сполучені компоненти ландшафтів і далі — у
сполучені ландшафтні системи.
Самоочищення ландшафту відбувається за законами
геохімічної міграції. Його напрямки та кількісні параметри
визначаються внутрішніми та зовнішніми чинниками міграції.
Рівень можливого самоочищення ландшафту визначають за
буферною місткістю його компонентів щодо забруднювача або
їхнього комплексу. Буферну місткість ландшафту визначають як
здатність ландшафту протистояти забрудненню і вимірюють за
кількістю забруднювача, яку ландшафт може поглинути без
суттєвих негативних наслідків для себе.
Теоретичною базою для дослідження самоочищення ґрунтів
вважають "Вчення про поглинальну здатність грунтів" Гедройца. У
складі сумарної поглинальної здатності ґрунтів автор розрізняє
чотири типи здатності ґрунту до поглинання: механічну, фізичну
(зумовлену глинистістю грунту), фізико-хімічну (обмінну органічну
та мінеральну), хімічну (утворення важкорозчинних сполук у
ґрунтовому комплексі). Практичні питання самоочищення ґрунтів
України нині вирішують у межах наукових програм з оцінки
буферності, екогеохімічного стану ґрунтів або їхньої автореабілітації.

72