Page 46 - 4923

партія, але ми приймаємо її з належною скромністю та готовністю подолати розколи, які гальмують наш
поступ.
Як говорив Лінкольн до нації, значно більше розколотої ніж нині, «Ми не вороги, а друзі… Могли
розпектися пристрасті, та вони не повинні спалити наших уз спорідненості». Я звертаюся до тих
американців, підтримку яких мені ще належить заслужити: можливо, я не здобув ваших голосів, але я вас
чую, я потребую вашої допомоги, і я буду вашим президентом також. Я звертаюся до тих, хто сьогодні
спостерігає з-за кордону, від парламентів і палаців до тих, хто скупчилися біля радіоприймачів у
загублених куточках нашого світу: у кожного з нас своє життя, але доля спільна, і прокидається новий
світанок американського лідерства. До тих, хто руйнував цей світ: ми вас здолаємо. До тих, хто чекає на
мир і безпеку: ми вас підтримаємо. І до всіх тих, хто сумнівався, чи американський маяк і досі
палахкотить так само яскраво: сьогодні ми ще раз довели, що правдива міць нашої нації не в потужності
наших військ чи в кількості нашого багатства, а в невмирущій силі наших ідеалів: демократія, свобода,
можливість і непохитна надія. Бо ось у чому справжній геній Америки – Америка може змінюватися.
Наше співтовариство може вдосконалюватися. І те, чого ми вже досягли, вселяє нам надію на те, що ми
можемо й мусимо досягти завтра.
На цих виборах було багато починань і багато історій, які розповідатимуть із покоління в
покоління. Але одна мені сьогодні не йде з думки – про жінку, яка вкинула свій бюлетень в Атланті.
Вона багато в чому схожа на мільйони інших, які стояли в черзі, аби тільки їхні голоси почули на цих
виборах, крім одного. Енн Ніксон Купер 106 років. Вона народилася всього через покоління після
скасування рабства, у добу, коли на шляхах не було автомобілів, а серед хмар – літаків, коли такі самі, як
вона, не могли проголосувати з двох причин: бо були жінками і через колір своєї шкіри. І сьогодні я
думаю про все те, що вона пережила за століття в Америці: про страждання й надії, боротьбу і прогрес;
про часи, коли нам казали, що ми не можемо, і про людей, які у відсіч кричали оте американське «Так,
ми можемо».
Від часу, коли голоси жінок глушили, а їхні надії притлумлювали, вона дожила й побачила, як
вони встають і говорять і беруть бюлетені. Так, ми можемо. Коли було лихоліття з буревіями «Пилового
Казана» і депресією по всій країні, вона бачила, як нація приборкує власний страх «Новим курсом»,
новими робочими місцями й новим почуттям спільної мети. Так, ми можемо. Коли бомби впали на нашу
гавань і тиранія жахнула світ, вона була свідком, як нове покоління піднялося на великі діла й врятувало
демократію. Так, ми можемо. Це при ній були автобуси в Монтґомері, шланги в Бірмінгемі, міст у Сельмі
та проповідник з Атланти, який сказав людям «Ми Мусимо Перемогти». Так, ми можемо.
Людина висадилася на Місяці, упав Берлінський мур, світ об’єднали наші власні знання та уява. І
цього року, на цих виборах вона торкнулася пальцем екрана й віддала свій голос, тому що по 106 роках в
Америці, крізь найкращі часи та найчорніші години вона знає, як Америка може змінюватися. Так, ми
можемо.
Америко, ми дійшли аж сюди. Ми так багато бачили. Але настільки значно більше ще треба
зробити. Тож сьогодні давайте себе запитаємо: якщо наші діти доживуть до наступного століття, якщо
мої донечки матимуть щастя жити так довго, як Енн Ніксон Купер, які вони побачать зміни? Який
прогрес ми для них забезпечимо?
Це наш шанс дати відповідь. Це наш момент. Це наш час – щоб повернути нашим людям роботу й
відчинити двері можливостей для наших дітей; щоб відновити добробут і популяризувати справу миру;
щоб відродити Американську мрію й наново підтвердити наріжну істину про те, що нас багато, та ми
єдині; доки дихаємо, ми в надії, а коли ми стикатимемося з цинізмом, сумнівами й тими, хто скаже нам,
що ми не можемо, ми відповідатимемо з тим одвічним кредо, яке узагальнює дух народу: Так, ми
можемо. Спасибі вам, хай Бог благословляє вас, і хай Бог благословить Сполучені Штати Америки.

45