Page 116 - 4902

безпеки становить боротьба з небезпеками (загрозами). Згідно з цією
парадигмою особа перебуває в безпеці тому, що вчасно виявляє не-
безпеки й запобігає їм.

Менталітет захищеності призводить до ототожнення безпеки з
життєдіяльністю, внаслідок чого ідея безпеки ставиться у центр
всього суспільного й державного буття. Необхідною передумовою
гарантування безпеки в межах цієї парадигми є визначення загроз
безпеці, на усунення яких і спрямовується діяльність, насамперед
спеціальних служб держави.

Парадигма захищеності, історично притаманна, наприклад,
слов’янському менталітету, що цілком природно, оскільки у своїй
історії слов’янські держави випробували чимало зазіхань на свою
державність і територіальну цілісність. Ототожнення безпеки із захи-

щеністю отримало, до слова, закріплення в Законі України «Про
основи національної безпеки».
Водночас послідовна реалізація ідеї захищеності, неминуче по-
роджує потребу в наявності небезпек, які персоніфікуються в образі
ворога, нехай навіть вигаданого, адже безпека стверджується не сама
по собі, а саме в боротьбі з небезпеками та їхніми носіями – ворога-
ми. Результатом такого ствердження є думка про те, що особа пере-

буває в безпеці лише тому, що вона сильніша за своїх недругів і
завжди готова боротися з їх загрозами; і що більше перемог і пере-
можених ворогів, то вищий ступінь безпеки особи, особистості.
Парадигма захищеності, особливо в гіпертрофованій формі, на-

справді не зміцнює безпеку, а руйнує суспільство й державу.
Оскільки джерело розвитку перебуває зовні, то й саморозвиток
обов’язково набуває штучного характеру протиставлення іншому –
наздогнати й перегнати, добути і зробити більше тощо. У результаті
особистість і суспільство розвивають не свої внутрішні сили, а лише
своє протиставлення небезпекам. Більше того, що більша небезпека,

то ефективнішим і маштабнішим стає заснований на протидії розви-
ток держави. І навпаки, відсутність небезпек і ворогів руйнує саму
ідею безпеки, внаслідок чого розвиток особистості стає невизначе-
ним і «небезпечним».
Парадигма самоствердження базується не стільки на боротьбі

з небезпеками, скільки на розвитку власних внутрішніх сил. І тому
небезпека за такої парадигми являє собою не тільки те, що запере-
чує існування особи, а насамперед те, що загрожує особистісному
самоствердженню. У результаті актуалізується теза, згідно з якою
особистість перебуває в безпеці не тому, що не існує загроз, а тому,
що вона є сильною настільки, що загрози не становлять для неї не-

.