Page 115 - 4902

оскільки існування як специфічна форма буття живої матерії набуває
для людини абсолютного характеру. Тому її прагнення до «стійко-
сті» й «захищеності» існуючого почасти є формою абсолютизації

існування.
Заміщаючи буття предмета його існуванням, людина ставить
своє суб’єктивне «я» на місце природи і, як їй здається, одухотворяє
й «оживляє» предмет. Однак насправді вона його омертвляє, позаяк
розглядає ціле не у своїй цілості, а лише як один з моментів. Прагне-
ння людини зберегти існування цього моменту може насправді

виявитися запереченням природного буття, тобто спробою зберегти
існування як момент буття на шкоду самому буттю, що становить
небезпеку для природної системи. Тому те, що визначається люди-
ною як безпечне для конкретного моменту існування системи, на-

справді у своїй природній визначеності може виявитися небезпеч-
ним, оскільки діяльність, що заперечує об’єктивну природу (обмежу-
вальна діяльність), становить небезпеку для єства природних речей.
Людина в силу специфічності свого буття істотно впливає на
соціальні процеси, активно прагне до найкращих змін соціальних
умов свого існування. Однак побудова соціальної системи (зокрема,
політичної, економічної, ідеологічної й іншої підсистем) обов’язко-

во має припускати мінімізацію такого впливу, що заперечувало б
збереження самої природи соціальних процесів. Саме тому у
відкритому суспільстві людський вплив набуває не особистісної, а
інституціональної форми, покликаної обмежити суб’єктивність

людських дій.
Позаяк будь-яку діяльність, зокрема у сфері безпеки, здійсню-
ється людьми і ґрунтується на певних уявленнях, то зміст тієї або
іншої системи гарантування безпеки неможливо зрозуміти поза кон-
текстом парадигми безпеки, тобто усталеного зразка розуміння й ви-
рішення теоретичних та практичних питань гарантування безпеки.

У зв’язку з тим, що основу існування феномена безпеки стано-
вить єдність заперечення й ствердження, то залежно від того, яка
сторона – заперечувальна або стверджувальна – є провідною в цьому
співвідношенні, можна виділити дві парадигми безпеки особи:
1. Парадигма захищеності, що ґрунтується на розумінні безпеки

як заперечення небезпек, наслідком чого є власне самоствердження
особистості.
2. Парадигма самоствердження, що базується на розумінні без-
пеки як ствердження себе, а заперечення небезпек має вторинний ха-
рактер і розглядається як необхідна умова самоствердження.
Парадигма захищеності припускає, що основу гарантування

.