Page 172 - 4901

У країні з розвинутою ринковою економікою механізм фінансового оздоровлення фірм
передбачає використання класичної моделі санації, що складається з таких етапів:
1) діагностика та визначення цілей санації;
2) управління санацією;
3) досягнення цілей санації.
1-й етап - проводиться на основі оцінки фактичного фінансового стану підприємства за даними
бухгалтерської та фінансової документації тобто здійснюється діагностика симптомів кризи.
На другому і третьому етапі використовується система показників, яка має об’єктивно
відображати ті чи інші сторони процесу санації та здійснювати необхідні коригувальні дії.
Банкрутство - це визнана господарським судом нездатність боржника відновити свою плато-
спроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування
ліквідаційної процедури.
У світовій практиці законодавство про банкрутство розвивалось у двох напрямах — щодо
затосування так званої британської та американської моделі.
За британською моделлю банкрутство розглядалось як спосіб повернення боргів кредиторам за
кошти боржника та його ліквідація як суб'єкта господарювання.
За американською моделлю банкрутство є причиною здійснення санації підприємства з метою
його реабілітації та відновлення платоспроможності.
Сьогодні в країнах з розвинутою ринковою економікою передбачається можливість поєднання
елементів обидвох моделей. Це ж стосується і вітчизняних умов, де створені можливості для
реструктуризації, санації, реорганізації та покращення фінансово-господарської діяльності підприємств.
У кризовому стані підприємство опиняється не відразу, а рух до нього починається з погіршення
певних показників, які характеризують його зовнішнє і внутрішнє середовище, тобто з'являються
симптоми банкрутства.
В умовах динамічних змін в економічному середовищі все більшу роль відіграє діагностика
ймовірності банкрутства як засобу попередження можливих ризиків. Аналізуючи діяльність
підприємства, встановлюють чи існують будь-які загрози щодо продовження функціонування суб’єкта
господарювання в майбутньому, тобто виявляють й оцінюють ознаки (критерії) ймовірності
банкрутства. Насамперед, на підставі даних балансу та звіту про фінансові результати визначають
поточну неплатоспроможність (П п) за формулою:
П  Д  П  Г  П , (17.1)
п ФІ ФІ к з
де, Д ФІ – довгострокові фінансові інвестиції (Ф1 Р1030); П ФІ – поточні фінансові інвестиції(Ф1
Р1160); Г К – грошові кошти та їх еквіваленти (Ф1 Р1165); П З – поточні зобов’язання (Ф1 Р1695).
Якщо у підприємства значення показника поточної неплатоспроможності позитивне, то воно
вважається цілком платоспроможним. Негативне значення свідчить про наявність поточної
неплатоспроможності.
Також визначають можливості відновлення платоспроможності, що дають змогу відновити
платоспроможність протягом певного періоду (6 місяців).
Коефіцієнт відновлення платоспроможності розраховують за наступною формулою:
Кл   /6 Т Кл  Кл і 1 
і
і
Кв. п  , (17.2)
Кн
де, Кл і- коефіцієнт ліквідності в кінці звітного періоду; Кл і-1 – коефіцієнт ліквідності на початок
звітного періоду; Кн – нормативне значення коефіцієнта (0,2).
Показником, що характеризує наявність у господарюючого суб’єкта реальної можливості
втратити свою платоспроможність, є коефіцієнт втрати платоспроможності, який розраховують за
формулою:
Кл   Т/3 Кл  Кл 
Квтрати  і і і 1 , (17.3)
Кн
Ці коефіцієнти розраховуються, коли коефіцієнт поточної ліквідності або коефіцієнт
забезпеченості власними коштами мають значення менше критичного.
Для аналізу й оцінки можливого банкрутства підприємства використовують різні економіко-
математичні методи, моделі та експертні оцінки.
У 1968 р. Е. Альтман запропонував п’яти- і двофакторну «Z-моделі»:

171