Page 83 - 4794

діяльності Європейського Співтовариства. Друга хвиля
регіоналізації, яка сформувалася протягом двох останніх
десятиліть ХХ ст., різко відрізнялася від першої. США надали
їй активну підтримку, і вона здійснювалася на більш широкий
основі й в умовах, коли існувало значно менше перешкод у
торгівлі, ніж раніше. На цьому етапі країни, що розвиваються,
почали демонструвати своє пріоритетне бажання
співпрацювати з країнами першого світу, а не об’єднувати
зусилля з країнами третього світу.
З позиції М. Кітінга, «новий регіоналізм» – це
регіональний світовий порядок, який не обмежується рамками
національної держави та спонукає регіони до проведення
конкурентної боротьби. Регіон у цій системі розглядається як
об'єкт та суб'єкт впливу «просторів», а регіоналізм як:
1) ідеологія регіональних еліт,
2) політична доктрина державних та наддержавних
органів влади,
3) спосіб мислення (концепція «Європи регіонів») [11].
На думку Б. О. Парахонського, «новий регіоналізм» є
однією із контртечій, які стримують процес глобалізації. Під
регіоналізмом вітчизняний дослідник розуміє посилення
регіонів усередині держави. Окрім зазначених течій, вчений
виокремлює такі:
– автономізація (відродження національних, етнічних,
локальних центрів тяжіння всередині певної країни);
– традиціоналізм (заперечення абстрактної концепції
сучасності, відродження націоналізму як явища);
– партикуляризм (витіснення інтересів громадянського
суспільства приватними інтересами громадян, заміна
громадянської позиції споживацькими формами самоіденти-
фікації націй, за Б. Брабером) [21];
– глокалізація (термін, що означає поєднання
глобалізації та локалізації й модернізації локальних культур із
досягненнями глобальної світокультурної цивілізації, що

83