Page 49 - 4332

Любов до України, антикріпацька спрямованість та
концепція слов'янофільства були тим, що об'єднувало усіх
членів Товариства.
Відповідь на 3-тє питання варто почати з того, що трагічна
смерть М. Хвильового на початку 30-х років ХХ ст. мовби
поставила крапку в розвитку незалежної суспільно-політичної
думки підрадянської України. Відродилась вона через кілька
десятиліть, під час хрущовської відлиги. Представники її
ввійшли в історію як “дисиденти”, або “шістдесятники”.
Потрібно вказати, що термін “дисидент” увійшов у сучасну
лексику з історії релігії. Цим словом в середні віки у Західній
Європі називали віровідступників, єретиків, тобто тих, хто не
дотримувався учення церкви. А з 60-х років ХХ ст.
дисидентами стали називати осіб, які в атмосфері
тоталітарних режимів відкрито протиставляли свої
переконання панівній ідеології.
Серед українських дисидентів-шістдесятників, які
першими в післясталінський період відверто заявили про
невирішеність національного питання в СРСР, в тому числі в
Україні, були письменники, журналісти, історики, психологи,
юристи: М. Горинь, І. Дзюба, І. Драч, І. Кандиба, Л. Костенко,
Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, В. Стус, інші.
Однією з форм організованого протесту в 60-80-ті роки
було створення і діяльність різноманітних політичних
організацій і невеликих груп, зокрема Української робітничо-
селянської спілки, Об’єднаної партії визволення України,
Українського національного комітету, Українського
національного фронту, які виступали за українську самобутню
культуру, чистоту мови, вивчення історичного минулого
українського народу.
На початку 70-х років, коли СРСР ратифікував у 1973 р.
міжнародні пакти прав людини, а в 1975 р. підписав
Заключний акт в Хельсінкі, в Україні, як і в інших республіках
СРСР, починає розвиватися правозахисний рух. У 1976 р.
утворилася Українська група сприяння виконанню
гельсінських угод (засновники М. Руденко, О. Мешко,
О. Тихий). У Декларації групи ставились такі завдання:
ознайомлення зі змістом Загальної Декларації прав людини

47