Page 156 - 4295

нарешті, формують цілі та смисли, які перевершують окремі людські життєві
горизонти і приводять до того, що досить часто людина бачить своє основне
завдання в служінні історії та суспільству.

Все це значить, що людина входить в історію в тих своїх можливостях і
проявах, які виявлені механізмами соціальної діяльності (або технологіями
соціальної діяльності). Але те ж саме можна сказати і про природно-космічні сили

та властивості, тому соціальна діяльність являє собою перехід, взаємне
прирівнювання людської екзистенції та Бога, Абсолюту. Через це стає
зрозумілим, чому людське буття вимагає засвоєння досвіду соціальної діяльності:
поза цим людина навіть не може дізнатися про те, чому вона є людиною, проте

стає зрозумілим і інше – чому ми все ж маємо підстави говорити про історичну
долю, про самовладність історії.

Конкретна єдність суб'єктивних та об'єктивних чинників ш та факторів
людської соціальної діяльності, взята із урахуванням її історичних здобутків та
тенденцій, постає перед нами як історична доля (або як самовладність історії),
«даність» як така.

Тому, наприклад, ті ж самі вчинки та дії людей в різні історичні часи можуть
мати зовсім відмінні наслідки. Звичайно, ми не повинні при цьому забувати того,
що історична діяльність має своїм джерелом людину та космос у їх взаємодії, а

тому не можна відривати історію ні від природи, ні від людини. Але так само ми
не повинні їх ототожнювати; фактично, історія – це сфера людського
самовипробовування. Осмислюючи її, людина, скоріше за все, повинна

погодитись із тезою І. Г. Фіхте про те, що діяння є наше призначення. Історія
вимагає дій і відгукується на них. Але із розглянутої проблеми співвідношення
людини та історії варто зробити ще один висновок, що історія має дійову

(процесуальну) та консервативну сторони, і лише обидві вони можуть
забезпечити нормальний хід історичного процесу та історичного самовиявлення
людини. При цьому з'являється сенс говорити про такі тенденції історії:
– тенденція до збільшення ролі свідомого (розумного) початку у здійсненні

історичного процесу;
– тенденція до зростання інформаційної насиченості поля людського дійового

самовиявлення;
– тенденція до урізноманітнення форм людського історичного активізму та
збільшення ролі індивідуальної ініціативи в історичному процесуванні.

156