Page 6 - 4293

ЛЕКЦІЯ 1
КОРОТКА ІСТОРІЯ ЛАТИНСЬКОЇ МОВИ
ЛАТИНСЬКА ФОНЕТИКА

ПЛАН
1. Коротка історія латинської мови та її значення у міжнародній науковій
термінології.
2. Латинський алфавіт.
3. Вимова голосних. Дифтонги і диграфи.
4. Вимова приголосних.
5. Наголос.

1. Коротка історія латинської мови та її значення у міжнародній науковій
термінології.

Латинська мова (lingua Latina) – одна з найдавніших мов індоєвропейської сім’ї і
належить до групи італійських мов. Спочатку латинською мовою говорило невелике
плем’я латинів, що населяло Апенінський півострів. Область поширення цього племені
– Лацій, столицею якої стало місто Рим ( у 745 р. до н. е.). У результаті військових,
політичних та економічних успіхів Стародавнього Риму латинська мова поширюється
по всій Італії, а починаючи з ІІ ст. до н. е. виходить за її межі.
Латинська мова звучала майже у всіх країнах Західної Європи, Північної Африки і
Західної Азії. У період існування Римської імперії вона була офіційною державною
мовою, мовою управління, війська, юриспруденції, торгівлі, школи, науки, літератури.
Періоди розвитку латинської мови. Найдавнішими пам’ятками латинської мови
є написи, фрагменти обрядових пісень, законів VІІ – ІV ст. до н. е. Історія літературної
мови починається у 240 році до н. е., коли військовополонений грек Люцій Лівій
Андронік приніс до Риму трагедію і комедію латинською мовою як результат
перекладу грецьких творів. Це архаїчний період в історії мови (240 – 81 рр. до н. е.).
Видатними представниками цього періоду є римські комедіографи Плавт і Теренцій,
прозаїк Катон.
Другий період розвитку латинської мови відомий як класичний або золотий (81
р. до. н. е. – 120 р. н. е.). Він характеризується становленням літературної латинської
мови, яка була багата своїм лексичним фондом, досконалістю граматики та синтаксису,
розмаїттям жанрів та стилістичних засобів. Латинська мова сягає довершеності у
творах видатних письменників, ораторів та політичних діячів того часу: Вергілія,
Горація, Овідія, Ціцерона, Цезаря та ін.
Післякласичний або срібний період (І – ІІ ст. н. е.) припадає на творчість
відомих римських поетів-сатириків Марціала та Ювенала, письменників Лівія,
Петронія, Тацита, філософа Сенеки. У цей період остаточно сформувалися норми
латинської фонетики й граматики та правила орфографії. Таким чином поруч із
витонченою літературною мовою розвивається так звана “вульгарна латина”, із плином
часу посилюється відрив розмовної мови від літературної.
Період ІІ – V ст. н. е. називають періодом пізньої латини. Розмовна латинська
мова зазнавала дедалі більшого впливу місцевих діалектів підкорених Римською
імперією племен і народів. Латинська мова в її народному різновиді – так звана
вульгарна латина – стала мовою-основою для національних мов, які пізніше
об’єднаються під загальною назвою романських: італійської, французької, іспанської,
португальської, румунської та ін.

5