Page 12 - 4163

Історично в цьому ученні склалося два напрямки: традиційний, «старий»
інституціоналізм і неоінституціоналізм. Не тільки час виникнення, але і методологічні
принципи розрізняють ці школи. «Старому» інституціоналізму більше притаманне
використання описово-статистичного, історико-генетичного методів дослідження,
акцент на психологічних, соціологічних, правових аспектах у поведінки економічних
агентів. У теорії переважає індуктивний підхід: розглядаються не окремі випадки, а їх
узагальнення (теорія постіндустріального суспільства, теорія конвергенції, теорія
економічної глобалізації).
Неоінституціоналісти (Р. Коуз, Дж. Бьюкенен, К. Ерроу, Д. Норт), навпаки,
застосовують метод дедукції і пояснюють з його допомогою конкретні економічні
ситуації – контракти, угоди, рутини, норми. В основі неоінституціональних теорій
лежить аналіз соціальних взаємодій економічних агентів, принципи взаємовигідного
обміну правами і ресурсами. У рамках школи створена теорія прав власності (А.
Алчіан), теорія суспільного вибору (К. Эрроу, Дж. Бьюкенен), теорія трансакційних
витрат (О. Уільямсон, Р. Коуз).
Розходження між напрямками інституціоналізму зберігається на рівні
дослідницьких підходів. Традиційний вивчає економічні проблеми методами інших
гуманітарних наук (соціології, психології, юриспруденції), а «новий» – досліджує
соціологічні і правові ситуації за допомогою методів неокласичної економічної теорії,
що одержало назву економічного імперіалізму. У центрі уваги першого перебувають дії
колективу (організації), другий вивчає поведінку індивіда і його мотиви. По праву
вважається, що сучасний інституціоналізм має обґрунтовані позиції в теоретичних
концепціях мейнстріму (mainstream).

1.2. Предмет політичної економії

Ретроспективний аналіз економічної думки дозволяє дати визначення предмета
політичної економії з точки зору різних теоретичних шкіл. У поглядах економістів
наявне ключове положення – метою політекономічного дослідження завжди був пошук
шляхів раціонального господарювання, що повинне було задовольнити потреби
людини. Однак, як уже підкреслювалося, політична економія довгий час не мала точно
обкресленого предмета.
Виходячи з цього, можна стверджувати – предметом політичної економії служать
системи економічних відносин.
Класичне визначення: «предметом політекономії є соціально-економічні
відносини, що виникають між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну та
споживання матеріальних і нематеріальних благ і послуг, а також закони і
закономірності їхнього розвитку». Німецький учений-економіст, філософ, політолог
Карл Маркс у праці “Капітал” (1867 р.) предметом дослідження політичної економії
називав капіталістичний спосіб виробництва й відповідні відносини виробництва та
обміну. Метою свого дослідження він вважав відкриття економічного руху
капіталістичного суспільства. Німецький вчений і громадський діяч Фрідріх Енгельс
розрізняв предмет політичної економії в широкому й вузькому значенні слова. У
широкому – це наука про закони, які управляють виробництвом і обміном
матеріальних життєвих благ у суспільстві. У такому ж аспекті Ф. Енгельс
характеризував політичну економію як науку про умови й форми, за яких відбувається
виробництво та обмін і відповідний розподіл продуктів у різних суспільствах. У
вузькому значенні політична економія, на його думку, вивчає капіталістичний спосіб
виробництва.

12