Page 10 - 4163

ринкової вартості, під впливом попиту та пропозиції товару, завдяки вільній
конкуренції між товаровиробниками;
- по-третє, багатство – це цільова функція, що максимізує корисність економічних
агентів;
- по-четверте, були встановлені джерела доходу всіх основних прошарків
суспільства: капіталістів, земельних власників, найманих робітників.
Послідовником класичної школи прийнято вважати теорію К. Маркса і
Ф. Енгельса – МАРКСИЗМ. Творчо розвиваючи трудову теорію вартості, Маркс
створив власну теорію вартості, теорію доданої вартості, розробив учення про
суспільно-економічну формацію, її елементи, структуру, протиріччя. На цій основі
було доведено, що капіталізм має історично минущий характер. Головна наукова праця
класиків марксизму – «Капітал» розглядає основні положення цього економічного
учення: про капітал, земельну ренту, ціну, найману працю, державу, зовнішню
торгівлю і світовий ринок. Якщо попередники К. Маркса в обміні товарів бачили
тільки обмін речей, то він першим побачив, що за обміном речей стоять відносини
людей. Ця теорія дає своє бачення походження, сутності і функцій грошей. Через
аналіз капіталу і його функціональних форм автори розкривають таємницю
походження доданої вартості, визначають ступінь і рівень експлуатації найманої праці.
Багато західних економістів високо оцінюють вміння К. Маркса логічно, чітко й
аргументовано доводити правоту своєї наукової позиції. Вони вважають його
теоретичну спадщину надбанням усієї людської культури і гуманітарної науки в
цілому. Опоненти марксизму ставлять його результати у вузькі історичні рамки і
визнають істинність наукових положень лише для періоду первісного нагромадження
капіталу та ранньої промислової революції. Треті дослідники, а їх сьогодні є більшість,
підходять до марксистської теорії раціонально, тобто розумно. Вони осмислюють і
оцінюють його ідеї з позицій тих трансформацій, що відбулися в капіталістичному
суспільстві в ХХ ст. і глибоко соціалізували цей суспільний лад. Остання оцінка
марксизму, на наш погляд, найбільш реалістична і послідовна.
У другій половині ХIX століття, під впливом нових історичних умов криза
класичної школи політекономії стає неминучою. Одним її напрямком був визнаний
марксизм, а іншим – нова наукова течія – маржиналізм (від фр. marginal – граничний).
Позбавлений яскраво вираженої ідеологічної позиції, цей науковий підхід до
пояснення економічної дійсності шукав шляхи збереження суспільства
капіталістичного типу. Тому маржиналізм досліджував закони оптимального режиму
господарювання в умовах вільної конкуренції. Об'єктом вивчення для маржиналістів
(К. Менгер, У. Джевонс, Л. Вальрас, Ф. Візер, О. Бем-Баверк, А. Маршалл,
Дж. Б. Кларк та ін.), на противагу виробничої концепції класиків, було обрано
споживання. Учені мешкали в різних країнах – Австрії, Англії, Швейцарії, США, але їх
дослідження у сфері економічного аналізу поведінки на ринку відособлених суб'єктів,
динаміки попиту споживачів, а також теорії граничної корисності товару, набули
ознаки знакового явища. Це свідчило про насущну потребу у новій парадигмі
економічної науки, що пояснює господарські закономірності переважно із
суб'єктивних позицій. У результаті з'явилися австрійська, лозаннська, (математична), а
потім кембриджська, американська школи, що стали методологічною основою
НЕОКЛАСИЧНОГО напрямку економічної думки.
На рубежі XIX-XX століть відбувається завершення «маржиналістської»
революції і починається формування неокласичної теорії. Маржиналісти предметом
політичної економії вважали пошук найбільш ефективних способів розподілу
обмежених ресурсів і раціонального господарювання. У. Джевонсу й А. Маршаллу,

10