Page 6 - 199_

законам природи мали велике значення для подальших досліджень
психіки.
Демокріт (460-370 рр до н.е.) вважав, що “душа є рушійним началом”
і складається з рухомих атомів – найдрібніших, благодійніших, ніж атоми
тіла. Він заперечував безсмертя душі, вважаючи, що вона гине разом з
тілом.
Майже одночасно з Демокрітом розробляв свою систему поглядів
видатний філософ Платон (428 - 348 до н.е.). Він вчив, що душа людини
нематеріальна і за своєю природою є нічим іншим, як "ідеєю" -
безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя вона
з'єднується з тілом, існуючи до цього в наднебесному "світі ідей". За
Платоном, істинне знання є лише результатом "пригадування душі" про
світ ідей, який вона споглядала до свого земного втілення. Саме у Платона
первісне несуперечливе поєднання душі і тіла перетворюється в проблему
їх дуалізму, що спричинило розвиток етико-релігійних поглядів, заклало
основу вчення про вчинок і відповідальність за діяння.
Вершиною античної психології було вчення про душу Аристотеля
(384 - 322 до н.е.). Душа, на його думку, є функцією тіла, а не якогось
зовнішнього феномену. Згідно теорії Аристотеля, душа - це двигун, що дає
можливість живій істоті реалізувати себе. Центр душі знаходиться в серці,
куди поступають враження, що передаються від органів чуття. Ці
враження утворюють джерело ідей, які, нагромаджуючись на протязі
всього життя, підпорядковують собі поведінку.
Незабаром сформувалась протилежна концепція християнської
релігії, згідно якої сутність людини пізнається не через розум, а через
вищу істоту, яка являє собою таємницю. Шлях до спасіння лежить через
незнання і віру в догмати.
Психологія епохи Відродження розв'язує проблему титанізму -
підносить людину до рівня Бога. Людина ставиться в центр Всесвіту,
мікрокосмос поєднується з макрокосмосом. У психології постає проблема
міжособистісних стосунків - зв'язків між людьми. При цьому
наголошується на індивідуалізмі -неповторності властивостей титана.
Етап наукової психології започатковується у др. пол. 19 ст.
Складається сукупність наукових теорій, представники яких прагнуть
дослідити сутність психіки.
Виникає рефлекторне вчення І.М.Сеченова (1824-1905). У праці „
Рефлекси головного мозку „ (1863) Сеченов висунув і обгрунтував думку
про те, що всі акти свідомої і несвідомої психічної діяльності людини за
способом свого походження є рефлекси.
І.П.Павлов (1849-1936) створив вчення про вищу нервову діяльність.
Він поширив ідею рефлексу на поведінку живих істот. Павлов твердив, що
головним механізмом поведінки є умовний рефлекс. У будь-яких виявах
людської психології вбачалася дія механізму умовних рефлексів.
Психологія як наука про суб'єктивний досвід є опозицією спроби
природничо-наукового пояснення природи і сутності психіки. Її
представники наголошували на її доступності самоспостереження або
інтроспекції (від лат. Introspectare – дивитися всередину). Помітний внесок
в розробку цього напрямку здійснили В. Вундт, У.Джемс

7