Page 99 - 6660

фінансування економічної й соціальної інфраструктур, які в остаточному

підсумку максимізують прибуток. На думку П. Самуельсона, завдання

фінансової політики полягає в тому, щоб забезпечувати регулювання сфери

пропозиції "суспільного товару". При цьому головною метою втручання

держави в мікросвіт є досягнення оптимальності урядових видатків,

ефективного розподілу й перерозподілу ресурсів між державою,

підприємствами та окремими членами суспільства.

З кінця 1970-х років у основу фінансової політики Великобританії,

США, ФРН і ряду інших країн була покладена неоконсервативна стратегія,

пов'язана з неокласичним напрямом економічної думки. Вона знайшла

відображення в теорії пропозиції, одним із головних положень якої є

обмеження економічної ролі держави, її втручання в господарське життя, й

особливо в соціальну сферу. У числі заходів цієї концепції — реприватизація

частини державної власності, посилення ринкового механізму конкуренції,

перенесення центра ваги в економіці на проблему зростання пропозиції,

стимулювання виробництва, його ефективності. Головне місце приділяється

підприємцеві, в інтересах якого повинні вироблятися стимули, що підвищують

його активність і продуктивність.

У фінансовому плані неоконсервативний напрям (М. Фрідмен, В. Ойкен,

Е. Маленбо, Л. Столерю) виходить із необхідності скорочення обсягу

перерозподілу національного доходу через фінансову систему, зниження

обсягів соціальних видатків, стимулювання зростання заощаджень як джерела

виробничого інвестування. Велике значення надається податкам: ставиться

завдання їх скорочення і зменшення ступеня прогресивності. Обґрунтовується

потреба в боротьбі з бюджетним дефіцитом і породжуваною ним інфляцією.

Теоретики неокласичної школи розглядають категорію державних

видатків із точки зору співвідношення факторів виробництва, пропонуючи
скоротити загальний обсяг державних інвестицій та змінити їх структуру,

101