Page 22 - 6470

сторони від хребта. Таким чином плити розростаються та переміщуються з
одною і тою ж швидкістю, застигаючи і старіючи у міру віддалення від
хребтів. Тому серединно-океанічні хребти називають зонами розростання
океанічного дна. Ці зони нанесені на карту рис. 3.2. Що ж відбувається зі

старими плитами, якщо весь час утворюються нові? Поскільки на протязі
досить довгих періодів геологічного часу Земля, імовірно, зберігає одні й ті ж
розміри, великі ділянки плит, що рухаються, повинні десь поглинатись.

Припускається, що місцем «поховання» плит слугують океанічні жолоби, які
розташовуються перед насуваючимися на них материками або острівними
дугами. У таких місцях, називаємих зонами субдукції, поверхневі породи

заштовхуються в глибину Землі (рис 3.3).

Рисунок 3.3 – Узагальнений розріз океанічної земної кори

На великих глибинах температура та тиск збільшуються, а літосфера, що
занурюється, поступово переробляється. У кінці кінців її матеріал
асимілюється породами більш глибоких надр.

У даний час плити, що включають у себе Африку, Північну та Південну
Америку, ростуть, а Тихоокеанська плита стає меншою. На основі такої
картини наша Земля представляється змінною, рухомою планетою, а

землетруси, які відбуваються вздовж океанічних хребтів, вважаються
пов’язаними з ростом плит. Уздовж цих підводних гірських ланцюгів
виявлено багато поверхневих розрізів і обрушених блоків. Саме при такому

подрібленні порід вивільнюється енергія землетрусів. Там, де плити
зіштовхуються, як би «бодаючи» одна одну, утворюються величезні гірські
ланцюги, такі як Гімалаї або альпійський пас Середземномор‘я, що
супроводжується майже безперервною сейсмічною активністю.

Коли ж у районі океанічного жолоба плита вигинається вниз, у ній
утворюються тріщини та розриви, збуджуючи мілкофокусні землетруси. У
процесі її заглиблення створюються додаткові напруження, які приводять до

22