Page 32 - 6330
P. 32

ймовірно, рухалися поверхнею Землі. Під час цього відбувалося їх зіткнення,
          і при цьому утворювалися гори або вулкани чи виникали океанічні западини.
               94% земної поверхні припадає на сім великих плит завтовшки близько
          100 км. На них розташовані основні континенти, більшість яких  свого часу
          становили  прадавній  материк  Пангея.  Тихоокеанська  плита  –  найбільша,  її
                                    2
          площа  становить  108  млн.  км .  У  порядку  зменшення  розмірів  інші  плити
          розташовуються  таким  чином:  Африканська,  Євразійська,  Австралійська,
          Північноамериканська, Антарктична, Південноамериканська. Решту поверхні
          Землі утворює близько десятка значно менших плит, таких як плита Хуана де
          Фука,   розташована   вздовж   північно-західного   узбережжя   США.
          Тихоокеанська плита складається цілковито з океанічної кори та мантії, хоча
          на  сьогодні  решта  великих  плит  мають  ознаки  будови  континентальної  і
          океанічної  земної  кори.  Розміри  плит  постійно  змінюються,  деякі  з  них
          збільшуються,  а  інші  зменшуються.  Ці  процеси  відбуваються  на  границях
          плит таким чином, що розміри Землі лишаються незмінними.
                                             31
               Там,  де  океанічна  частина  плити  зближується  з  краєм  континенту,
          утворюється зона субдукції, тому що щільніша океанічна плита занурюється
          в  мантію  під  менш  щільну  континентальну  кору.  Субдукція  такого  типу
          породжує  континентальні  вулканічні  дуги,  такі  як  Каскадні  гори  на  заході
          США. Осадові породи, переміщені по океанічному дну в результаті субдукції,
          зсуваються  на  край  континенту,  який  далі  зминається  і  потовщується  в
          процесі  складкоутворення.  Такий  тип  субдукції  простежується  довкола
          Тихого океану, де виникло Вогняне кільце і утворився пояс молодих гір, що
          тягнеться  від  Анд  Південної  Америки  через  західну  частину  Кордильєр  й
          Алеутські острови до Японії й далі.
               Коли  обидві  плити,  що  сходяться,  мають  океанічну  кору  зі  схожою
          густиною,  то  створюється  вулканічна  острівна  дуга.  Зазвичай  вона
          складається з гористих островів із глибоководним жолобом, що простягається
          вздовж одного боку островів. Жолоб вказує, де давніша, остигла і тому трохи
          щільніша  плита  занурюється  під  іншу.  Гаряча,  розплавлена  порода  (магма)
          піднімається  через  верхню  плиту  й  вивергається  на  поверхню,  помалу
          вибудовуючи  ланцюг  чи  дугу  вулканічних  островів,  як-от:  Маріанські,
          Вануату чи Соломонові острови в Тихому океані або  Антильські  острови й
          Шотландська  дута  в  Атлантиці.  Острівні  дуги  й  пов'язані  з  ними  осадові
          породи  можуть  інколи  об'єднуватися  або  приростати  до  континентальних
          країв,  утворюючи  так  звані  екзотичні  терейни.  Вважають,  що  саме  завдяки
          таким терейнам утворилися нові гори на заході Кордильєр Північної Америки
          на узбережжі Тихого океану.
               Там, де континентальна кора розривається, крихкі поверхневі породи
          трохи розтягуються, і вздовж паралельних ліній розломів виникають тріщини.
          Центральний  блок  між  тріщинами  осідає,  утворюючи  рифтову  долину  з
          крутими  уступами,  які  за  розмірами  не  поступаються  горам,  як  в
          африканській  Великій  рифтовій  долині  або  вздовж  озера  Байкал.  Якщо
          утворення  рифту  триває,  плити  можуть  розділитися,  утворивши  між  собою
   27   28   29   30   31   32   33   34   35   36   37