Page 87 - 6303

ДОДАТКИ

ДОДАТОК А
ДО ЛЕКЦІЇ 1

1. Внесок видатних українських редакторів у розвиток і становлення
редагування
У часи середньовіччя в Україні у великих майстернях, де виготовляли рукописні
книги, працювали так звані «справники», які звіряли переписані копії з оригіналами
книг. «Справники» виконували одночасно функції і коректора, і редактора, і
текстолога. «Справником» був і першодрукар І. Федоров, який прибув в Україну (до
Львова) з Москви. У Росії така праця дорого обійшлася йому, оскільки саме через
«справництво» І.Федоров був змушений покинути Москву.
У XVII ст. у друкарні Києво-Печерської лаври коректорів називали
«столпоправителями», а у Львівській братській школі — «дозорцями». До їх обов'язків
входило пильнувати, щоби текст, схвалений «справниками», друкарі правильно
набрали.
У XIX ст. українські вчені зробили значний внесок у збір закономірностей для
майбутньої теорії редагування. Тут маємо на увазі вже згадану теорію значень слова
видатного українського мовознавця О. Потебні.
У середині XIX ст. відомим видавцем і редактором був П. Куліш, який досконало
знав українську мову. Правда, його редакторська манера відзначалася, як можна
сказати тепер, крайнім суб'єктивізмом (він виправляв рукописи на свій смак і розсуд).
Значну роль у практиці редагування українських видань кінця XIX — початку
XXст. відіграв І. Франко. Дослідник його редакторської діяльності Л. Маляренко
окреслює такі принципи діяльності І. Франка як редактора: ідейна спрямованість,
принциповість стосовно суспільної орієнтованості видання, правдивість слова,
колегіальність у прийнятті редакційних рішень, планування редакційної діяльності,
об'єктивний відбір авторів та матеріалів, повага до індивідуальної творчої манери
авторів, тісний зв'язок редактора з авторами і (якщо можливо) узгодження з ними
виправлень. Надзвичайно колоритними є спогади про будні редакторської праці І.
Франка, які М. Рудницький записав у В. Стефаника.
У час входження України до складу Російської та Австро-Угорської імперій
видавнича справа розвивалася мало. Українська мова, зокрема в Росії, була заборонена,
а, значить, друковану продукцію нею не публікували.
У час боротьби за незалежність Української держави в журналі «Книгарь», що
виходив у Києві в 1917 — 1920 рр., учені-дослідники ставлять деякі проблеми
редагування (композиція видань навчальної та популярної літератури; нормованість
мови; дослідження видавничої діяльності відомих представників української культури
та ін.).
Після ліквідації незалежної держави розвиток редагування в Україні відбувався в
складі СРСР. Його центром став Український поліграфічний інститут (тепер —
Українська академія друкарства), який після Другої світової війни перевели з Харкова
до Львова. Спеціалісти цього інституту створили так звану «львівську школу
редагування». До числа перших монографічних видань цієї школи належать праці
Р.Іванченка «Робота редактора над точністю слова і стислістю викладу» (Львів, 1964)
та його ж «Літературне редагування» (Харків, 1970). Окрім того, в 60-х роках була
випущена книга Д. Григораша «Теорія і практика редагування газети» (Львів, 1966).
Значний внесок у розвиток редагування не тільки в Україні, а й в усьому СРСР
зробив М. Феллер. Дослідник висвітлив свою оригінальну теорію редагування в

89