Page 50 - 4553

причому ці дефекти, на його думку, мають вигляд тріщин
ультрамікроскопічних розмірів. Дослідженнями розриву
зразків кам’яної солі у воді, яка розчиняє поверхневий шар і,
таким чином, змиває ці тріщини, він наочно підтвердив свою
гіпотезу. В його дослідах в окремих випадках міцність солі на
розрив зростала в порівнянні з міцністю на повітрі (0,5
2
2
дан/мм ) до 160 дан/мм , що наближалася до теоретично
розрахованої.
Ультрамікротріщини розвиваються на основі дефектів
граток вже в зоні пружних деформацій і на відміну від
еліпсоїдальних тріщин Гріффітса мають клиновидну форму
(рис. 2.3); тріщини ці з широким устям на поверхні поступово
заглиблюються в тіло і закінчуються немовби гострим лезом
досить значної кривизни. Згідно з цими уявленнями, пустоти
всередині тіла повинні мати лінзовидний вигляд із
знакозмінною кривизною на їх кінцях.

Рисунок 2.3 - Ультрамікротріщини в твердому криста-
лічному тілі

Переважне утворення поверхневих тріщин-щілин,
очевидно, пов’язане з більш щільною упаковкою атомів на
поверхні твердого тіла в порівнянні з їх упаковкою всередині
тіла (на 5 – 6 %), що викликає значний натяг у поверхневому
шарі, який сприяє появі щілин на базі дефектних граток і
зумовлює їх клиновидність.
У відповідності з уявленнями П. О. Ребіндера і на
відміну від поглядів Гріффітса, питома поверхнева енергія
ультрамікротріщин не є постійною, а змінюється від нуля в
58