Page 79 - 6249

прибираються побічні фактори; 2) дослідити властивості предмета у штучно створених
екстремальних умовах або викликати явища, які у природних умовах виявляються
слабко або відсутні взагалі; 3) планомірно та послідовно змінювати умови для
отримання бажаного результату; 4) багаторазово відновлювати перебіг процесу у чітко
фіксованих та повторювальних умовах.
Емпіризм – напрям у теорії пізнання, який визнає чуттєвий досвід джерелом
знань та стверджує, що усе знання засновано на досвіді. Розум лише компанує та
перегруповує той матеріал, який надає досвід. Таким чином розум нічого не додає
нового до змісту наших знань. У методологічному плані емпіризм – це принцип, згідно
з яким життєва практика, мораль та наука мають базуватись виключно на відповідному
досвіді. Емпіризм може бути у двох формах: ідеалістичній, яка пов’язана з визнанням
реальним лише суб’єктивного досвіду (відчуття, уявлення) та матеріалістичній, що
визнає джерелом досвіду об’єктивно існуючий світ.
Закон – суттєвий, необхідний, стійкий, повторюваний зв’язок між явищами.
Категорія закон у своєму змісті відображає той, не залежний від нашої свідомості, факт,
що предмети та явища навколишнього світу функціонують та розвиваються у
відповідності з властивим їм суттєвими, необхідними, повторюваними та стійкими
відношеннями. Традиційно розрізняють різні типи законів. У макросвіті : закон-
тенденція, закон-однозначної детермінації, який має місце у техніці; статистичний
закон. У мікросвіті діють вірогідні закони, що зумовлені корпускулярно-хвильовим
дуалізмом мікрооб’єктів.
Індуктивізм – напрям у логіці та філософії науки, гносеологічним принципом
якого є визнання індукції у якості єдиного джерела та засобу утвердження нового
знання.
Індукція – метод пізнання, який пов'язаний з узагальненням даних спостережень
та експериментів. У логічному плані індукція є висновком, при якому загальне
судження отримується на основі одиничних засновків. Здійснюється перехід від
одиничного до загального. Висновок за допомогою індукції має ймовірний характер.
Він буде більш надійним якщо: 1) число предметів, про які йде мова у засновках буде
великим; 2) ці предмети будуть різноманітні; 3) вони будуть характерними та типовими
представниками того класу об’єктів, про які йдеться у засновку 4) суб’єкт буде меншим,
а предикат більшим за обсягом; 5) ознака, яка переноситься на сукупність предметів,
про які йдеться у засновку є суттєвою для них.
Інтуїція – поняття, яке в історії філософії мало різні трактування: 1) як
інтелектуальне явище, що пов’язане з поза чуттєвим сприйняттям особливої дійсності
(Платон, Аристотель, Фома Аквінський); 2) як вищий вид інтелектуального пізнання,
досягнення нового знання розумом безпосередньо без використання доказів (Декарт,
Спіноза, Лейбніц); 3) як безпосереднє чуттєве сприйняття світу (Кант); 4) як містична
цілісність проникнення в глибини індивідуальної свідомості, осягнення сутності «Я»,
волі, життя, екзистенції та ін. (Фіхте, Бергсон, Гуссерль). Сучасні дослідники розуміють
інтуїцію як єднальну ланку між несвідомим та свідомим, той момент взаємодії суб’єкта
та об’єкта, який хоча сам не усвідомлюється, але призводить до переходу тих чи інших
елементів з області несвідомого психічного до сфери свідомого. Творча інтуїція – це
такий момент у взаємодії суб’єкта та об’єкта, який є неусвідомленим, але призводить до
якісно нового, відсутнього раніше і не пов’язаного безпосередньо із зовнішніми
взаємодіями знання.
Істина – це адекватне відображення об’єкта суб’єктом, яке відтворює об’єкт
таким, яким він існує незалежно від свідомості суб’єкта пізнання. У класичній
філософії розуміється як відповідність знань реальному стану світу (Аристотель, Бекон,
Спіноза, Фейєрбах) або як відповідність знання іманентним характеристикам ідеальної
сфери (Платон, Августин, Декарт, Кант, Гегель). Фундаментальними проблемами
поставали критерії істини, співвідношення абсолютної та відносної істини, істини та

79