Page 45 - 4438

ЛЕКЦІЯ 15, 16. ЗАКОНОМІРНОСТІ ПОШИРЕННЯ
І ТИПИ ВУЛКАНІЗМУ

У даний час на земній поверхні відомо близько 530 вулканів, які періодично
проявляють свою діяльність, у тому числі 68 вулканів підводних. Сучасні вулкани за
пам"яті людства провели більше ніж 2500 вивержень. Пошуки погаслих вулканів, які не
проявили своєї активності в історії людства, але зберегли свою форму і будову,
нараховують по крайній мірі у 5-6 разів більше, ніж діючих.
Вулкани розподілені нерівномірно. У північній півкулі розміщено значно більше
вулканів, ніж у південній, а особливо поширені вони в екваторіальній зоні. На
континентах Східної Європи, Сибіру (без Камчатки), Скандинавії, Бразилії, Австралії та
інших немає вулканів. Інші області – Камчатка, Ісландія, острови Середземного моря,
Індійського і Тихого океанів і західне побережжя Америки – нараховують дуже багато
вулканів. Більше всього вулканів сконцентровано на побережжі і островах Тихого океану
(322 вулкани, або 61,7 %), де вони утворюють так зване Тихоокеанське кільце.
Вулкани проявляються і в даний час. Нещодавно вулкан в Ісландії тримав у
напрузі цілий світ. У 1943 р. у Мексиці на полі одного селянина на протязі доби
сформувався 100-метровий конус нового вулкану Перикутин. Через рік його висота
досягла вже 350 м.
На карті можна відмітити приуроченість вулканів до островів, архіпелагів і
берегових зон континентів. Ця видимість у минулому сторіччі породила гіпотезу, що
головною причиною вулканічної діяльності є доступ океанічної води до магматичних
вогнищ по глибоких тріщинах. Приверженці цієї гіпотези вважали, що при взаємодії води
з розплавленою магмою утворюються колосальні маси пари, які своїм наростаючим
тиском формують вулканічні виверження. Ця гіпотеза була відкинута численними
фактами, зокрема наявністю вулканів на континентах за сотні кілометрів від водних
басейнів та незначним вмістом водяної пари серед летких компонентів деяких вулканів.
У даний час вже встановлено, що вулканічна діяльність тісно залежить від
тектонічних процесів і що вулкани сконцентровані в геосинклінальних областях, які є в
найбільш рухомих зонах земної кори. У процесі тектонічних рухів в цих зонах
проявляються глибокі розломи, підняття та опускання окремих блоків земної кори, які
супроводжуються складкоутворенням, землетрусами і вулканічною діяльністю.
Головними областями тектонічних рухів у наш час є Тихоокеанська, Середземноморська,
Атлантична та Індійська зони і, звичайно, більшість сучасних вулканів розміщені в цих
межах.
Тихоокеанська зона простягається від Камчатки на південь через острови:
Курильські, Японські, Філіппінські, Нову Гвінею, Соломонові о-ви, Нові Гебриди і Нову
Зеландію. У сторону Антарктиди «вогняне кільце» Тихого океану переривається і потім
продовжується вздовж західного побережжя Америки від Вогняної Землі і Патагонії
через Анди і Кордильєри до південного берега Аляски та Алеутських о-вів. До
центральної частини Тихого океану приурочена вулканічна група Сандвічевих о-вів, о-
вів Самоа, о-ва Тонга, Кермадек і Галапогоських о-вів. У складі тихоокеанського
вогняного кільця нараховують 4∕5 всіх вулканів Землі, які проявили себе в історії людства
більше ніж двома тисячами вивержень.
Середземноморська зона охоплює вулканічну діяльність в межах альпійської
геосинкліналі від крайнього заходу Європи до південно-східної частини Азії, включаючи
о-ви Малайського архіпелагу. У межах цього регіону вулканічна діяльність найбільш
активно проявилась у краєвих частинах, тобто на заході в районі Середземного моря і на
сході на Малайському архіпелазі.
У південній і центральній Європі до цієї зони відносяться згаслі вулканічні райони
Оверні (Франція), Ейфеля (ФРГ) і Чехії. Потім ідуть середземноморські вулкани, які
поділяться на три групи: італійсько-сіцілійську з такими відомими вулканами, як Везувій,
Етна, Стромболі; сіцілійсько-іонічну, що включає Пантелярію і деякі підводні
виверження, та егейську, у якій самим активним центром є вулкан Санторін.
44