Page 37 - 4198

Юпітера і Сатурна становить близько 90%. Осьове обертання
Сонця становить лише 2% МКР усієї Сонячної системи, хоча
маса Сонця становить більше 99,8% загальної маси. Такий
розподіл МКР між Сонцем і планетами пов'язано із повільним
обертанням Сонця і величезними розмірами планетної
системи — її поперечник у кілька тисяч разів більший
поперечника Сонця. МКР планети набули в процесі
утворення: він перейшов до них від тієї речовини, з якої вони
утворилися.
Усі великі планети — Меркурій, Венера, Земля, Марс,
Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун — обертаються навколо
Сонця в одному напрямку (в напрямку осьового обертання
самого Сонця), майже круговими орбітами, площини яких
мають невеликий нахил одна до одної (і до площини
сонячного екватора).
Площину земної орбіти — екліптику — вважають
основною площиною для відліку нахилу орбіт планет та
інших тіл, що обертаються навколо Сонця. Відстані у
сонячній системі зазвичай вимірюють у астрономічних
одиницях — середня відстань від Землі до Сонця, що
приблизно дорівнює 150 млн.км.
Сонце — зірка Сонячної системи і її головний
компонент. Його маса (332900 мас Землі) досить велика для
підтримання термоядерних реакцій синтезу в його надрах,
внаслідок яких вивільняється велика кількість енергії, що
випромінюється в простір здебільшого у вигляді
електромагнітного випромінювання, максимум якого
припадає на діапазон хвиль довжиною 400–700 нм.
За зоряною класифікацією Сонце — типовий жовтий карлик
класу G2. Ця назва може ввести в оману, бо в порівнянні з
більшістю зірок у нашій Галактиці Сонце — досить велика та
яскрава зоря. Клас зорі визначається її розташуванням на
діаграмі Герцшпрунга — Рассела, яка показує залежність між
яскравістю зірок і температурою їх поверхні. Зазвичай

36