Page 11 - 6230

слов'янським племенем полян і, всупереч польським націоналістичним

історикам, а також російській великодержавно-шовіністичній історіографії,

вказував на її генетичний зв'язок з історією Київської Русі.

Учень Антоновича, видатний історик, політичний діяч Михайло

Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою

визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. М.

Грушевський довів, що Київська держава, право, культура були утворені

українсько-руською народністю. Під час вимушеної еміграції (1919—1924)

Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім

видання наукових праць, його співробітники проводили лекційну діяльність.

Були видані соціологічні дослідження М. Грушевського, В. Липинського, В.

Старосольського, П. Христюка, М. Шрага, М. Лозинського.

Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX — початку

XX ст. Іван Франко (1856— 1916), який, аналізуючи «генезу творення

людської спільності» і держави, роздумував над проблемами справедливості,

нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу,

його праця задля власного розвитку.

Один з провідних тогочасних вчених, історик, політолог, соціолог

В'ячеслав Липинський (1882— 1931), зосередившись на проблемах держави і

права, стверджував, що життєвість кожної держави зумовлена особливістю

взаємовідносин між провідними верствами суспільства і народом.

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. соціологічні проблеми

хвилювали більшість провідних українських вчених

Бездержавність української нації, тривале перебування українських

земель у складі різних імперій, а в XX ст. — у складі колишнього СРСР, значно

деформували процес розвитку наукової позиції вітчизняної соціологи.

Тривалий час вона не була ідентифікованою наукою, структурно існувала лише

в системі радянської соціології.

11