Page 36 - 4852

це винятковий характер, що діє за виняткових обставин: для нього характерні
глибокі та інтенсивні почуття, туга, меланхолія, душевні поривання, палкі
пристрасті, він відкидає закони, яким підкоряються інші. Тому такий герой
завжди вивищується над оточенням. Мазепа чудово підходив на роль
романтичного героя байронічного типу. «Його історія, заснована на екзотичних
реаліях, містила сюжет нещасливого кохання і жорстокої кари. Нескінченний
галоп коня є водночас знаряддям долі, яка готувала Мазепу до великих
політичних звершень – навіть остаточна поразка гетьмана приносить йому
додатковий німб мучеництва».
Балада (фр. balladе, від прованс. ballar – танцювати) – жанр ліро-епічної
поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру
з драматичним сюжетом. Первісно – танцювально-хорова пісня середньовічної
поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією.
Балада зазнала посутніх змін від початків свого існування (12-13 ст.),
коли вживалася як любовна пісня до танцю (вперше ввів Пон Шаптен),
поширювалася у Провансі. Невдовзі в Італії, зокрема в доробку Данте Аліг'єрі,
під впливом канцони втратила свій таночний рефрен. У французькій поезії 14
століття балада набула канонічних ознак, мала постійні три строфи, сталу
схему римування (аб аб бв бв), обов'язковий рефрен та звертання до певної
особи; зазнала розквіту в творчості Ф. Війона (1431-1463).
Балади бувають: історичні, міфологічні, ліричні, трагедійні,
розбійницькі, сімейно-побутові.
Головні ознаки народної балади
 жанр фольклору, віршований, ліро-епічний твір;
 зосередження уваги на моральних проблемах;
 напружений сюжет;
 легендарність та фантастичність;
 драматична, часто несподівана розв'язка;
 присутність оповідача;
 використання діалогів і повторів;
 невеликий обсяг.
Більшість англійських балад датуються починаючи з XV століття. Балада,
модернізована в англо-шотландському варіанті, розкрилася в напруженому
драматичному сюжеті, поглибленого романтиками (Дж. Макферсон, Р. Бернс,
С. Колрідж, Ф. Шіллер, Л. Уланд, А. Міцкевич, В. Жуковський та ін.).
Гротеск – художній засіб, який полягає у свідомому деформуванні,
порушенні розмірів та форм предметів, перебільшенні (гіпербола) та
применшенні (літота), шаржуванні, зображенні «світу навиворіт», поєднанні
несумісних ознак, різких контрастів. Термін походить від знайдених на межі
ХV-XVI ст. італійським художником Рафаелем Санті у римських підземних
гротах (терми імператора Тита) химерних настінних малюнків з довільним
чудернацьким поєднанням рослинних та тваринних форм. Для гротеску
притаманне використання оксиморона, сполучення реального плану з
фантастичним, серйозного зі смішним при свідомому порушенні
правдоподібності. Він є вищим ступенем комічного, інколи – ефективним

35