Page 139 - 4605

Водночас, негативи чинником, який впливає на стан забезпечення права на
інформацію, є низька правосвідомість і правова, інформаційно-правова культура
громадян, посадових і службових осіб [2].
Не менш важливою проблемою є недоліки в самому законодавстві: частина
положень інформаційного законодавства є застарілою, недостатньо розроблені
юридичні механізми реалізації і захисту права на інформацію, спостерігається
термінологічна невпорядкованість, мають місце суперечності у регулюванні певних
суспільних відносин різними законами, що призводить до неоднозначного тлумачення
їх норм та створює труднощі для їх застосування.
Так, Закон України «Про інформацію» потребує внесення змін в частині чіткого
визначення порядку встановлення режиму доступу до інформації, а також критеріїв
визначення відомостей і даних, доступ до яких не може бути обмежено. Тільки таким
чином можна припинити практику незаконного приховування інформації [9].
Разом з цим, чинний Закон України «Про інформацію» не відповідає рівню
розвитку інформаційних відносин та не в змозі адекватно вирішувати проблеми, що
виникають в інформаційній сфері. Зазначений Закон України був прийнятий до
прийняття Конституції України, і навіть із значними змінами і доповненнями
непридатний для задоволення потреб сьогодення.
Не дивлячись на те, що інформаційні ресурси відповідно до Закону України
«Про інформацію» за режимом доступу поділені на відкриту інформацію та
інформацію з обмеженим доступом, яка в свою чергу поділяється на конфіденційну та
таємну, законодавство не містить вичерпного переліку відомостей, що належать до
інформації з обмеженим доступом та відкритої інформації. Хоча зазначений закон
містить норму щодо обов’язкового дотримання законодавства про інформацію всіма
державними органами, підприємствами, установами та організаціями, незалежно від
форм власності, та недопущення необґрунтованого віднесення відомостей до категорії
інформації з обмеженим доступом.
Відсутність критеріїв віднесення інформації до конфіденційної інформації та
вичерпного переліку таких відомостей у законі дозволяє суб’єктам інформаційної
діяльності обмежувати доступ до інформації на свій розсуд.
Крім проблеми доступу кожного до інформації, сьогодні існує проблема впливу
органів державної влади та органів місцевого самоврядування на засоби масової
інформації.
Засоби масової інформації у державі, яка декларує верховенство права, не
повинні розглядатися як інструмент органів влади. Один із принципів європейської
демократичної політики у сфері засобів масової інформації полягає в тому, що вони
мають бути чітко й ефективно відокремлені від політичної влади. Органи влади можуть
мати право оприлюднювати інформацію про свої рішення та діяльність, а також певні
заяви, що становлять суспільний інтерес, через засоби масової інформації. Проте,
органи влади не повинні мати жодних особливих прав щодо використання засобів
масової інформації, прийняття рішень щодо їх інформаційного наповнення. Органи
влади зацікавлені в донесенні своєї точки зору до громадськості та мають бажання
доносити її, але це слід робити шляхом надання доступу до інформації, а також у
рамках стратегії у сфері засобів масової інформації – тобто, зацікавлювати засоби
масової інформації, а не вимагати від них зацікавленості. Зазначене вище передбачає
налагодження відносин із засобами масової інформації, проведення брифінгів для їх
представників, випуск прес-релізів тощо. Органи влади та державні службовці мають
перебувати під пильним наглядом засобів масової інформації, але такий нагляд навряд
чи буде ефективним, якщо засоби масової інформації перебуватимуть у власності
держави або будуть пов’язані з нею якимось іншим чином [4].

139