Page 9 - 4201
P. 9

матеріалу на основі хронологічної послідовності. В цей же час, на початку XIX
               ст. набула широкої популярності теорія катастроф, автором якої був Ж. Кюв'є.
               Він та його послідовники пояснювали вимирання цілих груп організмів,
               впродовж певних геологічних проміжків часу, катастрофами, тобто, проявами
               актів божого творіння. Це призводило до змін комплексів викопних організмів i
               рослин у вертикальному розрізі.

                      Безпідставність теорії катастроф була доведена працями Ж. Ламарка, Ч.
               Дарвiна, Ч. Лайєля. Так виникло вчення про еволюцію органічного світу
               (ламаркізм). Ч. Лаєль у праці "Основи геології" доводить, що значні зміни на
               Землі відбувалися не через катастрофи, а внаслідок довготривалих геологічних
               процесів. Праця Ч. Дарвіна “Походження видів” (1859 р.) внесла значний
               розвиток у біологію та палеонтологію. На основі цього вчення російський
               вчений В. Ковалевський розробив основи еволюційної палеонтології, які
               застосовують i сьогодні.
                      Великий внесок у розвиток геологічних наук вніс російський вчений-
               геолог Д. Соколов. У 1839 р. виходить “Курс геогнозії”, а у 1842 р.
               “Руководство к геогнозии”, які стали енциклопедією геологічних знань XIX
               століття.
                      У другій половині XIX ст. американський геолог Д. Холл поєднав відомі
               теорії розвитку Землі. Він висловив припущення, що гірські споруди виникли
               на місці глибоких протяжних прогинів, що були заповнені потужними товщами
               осадових      порід.    Американський         вчений     Д.    Ден     назвав    ці    прогини
               геосинкліналями, а розташовані поряд суміжні підняття - геоантикліналями.
                      Наприкінці XIX ст. набувають розвитку бiостратиграфiчнi дослідження.
               На території Росії формується літопис геологічної історії європейської частини
               Росії та Уралу. Значний внесок у ці дослідження зробили А. Карпiнський, С.
               Нікітін, Ф. Чернишов. Тоді ж у світі накопичується маса фактичного матеріалу
               про геологічну історію Землі, який австрійський вчений-геолог Е. Зюсе
               висвітлює у праці “Лiк Землі”. Він вперше застосовує термін “платформа”.
                      На початку XX ст. французький геолог Е. Ог описує сучасні геологічні
               процеси      i  геологічну      історію     Землі.    Окремі     результати      дослідження
               геосинкліналей i платформ він поєднує у теорію про геосинклінальні i
               платформні ділянки земної поверхні, характеризує їх будову та розвиток у часі.
                      У Росії поняття про геосинклiналi запровадив на початку XX ст.
               Левінсон-Лесінг Ф.Ю. Суть цього вчення розкрили та доповнили Борисяк А.А.,
               Страхов Н.М., Архангельський А.Д., Шатський М.С. З середини ХХ ст.
               історична геологія накопичила багато знань про походження i причини
               розвитку      геосинкліналей.        Набувають        розвитку      уявлення       про     фази
               складчастості. На кінець XIX і початок XX                      ст. припадає, так званий,
               “тектонічний етап розвитку історичної геології”.
                      У цілому, виділяють чотири етапи у розвитку історичної геології, як
               науки. У період першого, підготовчого, етапу накопичуються знання i
               проводиться їх систематизація. Другий етап - фундаментальний. Полягає він у
               використанні решток вимерлих організмів для встановлення відносного віку
               гірських порід. Ж. Кюв'є висуває теорію катастроф. Згідно з нею, розвиток



                                                                                                              9
   4   5   6   7   8   9   10   11   12   13   14