Page 52 - 4254
P. 52
ДОДАТОК А
Тексти для диктантів
Народ – це дух, це заповіти батьків, відповідальність за те, чим вони жили й за що
боролися, за саму пам’ять про них і за ту землю, якою вона була, це горість за все звершене
попередниками, це сором за все добре, що втрачене, загублене, від чого відцуралися, це надії
на майбутнє, бажання прославити свій народ, зробити його могутнішим. Але це й
матеріальна культура, передана в спадок. Від материнських пісень над колискою до могил і
пам’ятників до них. Доля тяжко позбиткувалася над нами: ми не маємо могил ні
Сагайдачного, ні Богуна, ні Кривоноса, ні Палія, ні Гонти, ні Залізняка, нічиєї, окрім могили
Івана Сірка, та й ту зуміли опаплюжити нерозумні чи лихі люди. Могили наших предків
витоптували вороги. Одначе й словесний пантеон нашої слави стоїть порожній. Хто в нім?
Один Богдан Хмельницький. А де інші? Дружною громадою, шельмуючи окремих
сміливців, наші новітні історики опаплюжили Сагайдачного, та й на Сірка в них не
знайшлося світлої барви. А все то славні предки наші. Без них немає нас, націю творять
сукупно всі, навіть великі лиходії. Їх теж потрібно змальовувати правдиво, не карикатурно.
Не менше в особі всіляких царських сатрапів, наглядачів, цензорів і деяких новітніх
нівеляторів позбиткувалася доля над нашою історією. О. Довженко писав: “Країна виховання
безбатченків. Безбатченків без роду, без племені”. І далі: “Єдина країна в світі, де не
викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим і
ворожим, – це Україна. Другої такої країни на земній кулі – нема”.
(Юрій Мушкетик; 235 слів)
“Славний Київ на віки!”
Київ… Русь…Україна… Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний
свідомий українець, бо виражають вони духовну близькість до землі своїх батькі, родоводу
українського, його славної і водночас трагічної історії.
Ось уже понад 15 століть височіє на дніпровських схилах золотоверхий Київ, якому
випала історична місія стати “матір’ю міст руських”, відіграти важливу роль у формуванні
однієї з найбільших держав середньовічної Європи – Київської Русі. Віками відтворювалася
традиція йти до Києва, як колись прочани йшли до святих місць, щоб поклонитися своїм
предкам, пережити духовне єднання зі своїм родом.
Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубицький монастир і Києво-
Печерська лавра із залишками Успенського собору, старовинний Поділ і сивочолий Борисфе-
Дніпро – все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться
українська земля і шлях її народу в майбутнє. Оглядаючи з високих Київських пагорбів
далекі простори поза Дніпром, дослуховуючись голосу віків, мимоволі замислюєшся: звідки
ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому і якою мовою
спілкувалися наші предки? Якого походження слова “Русь”, “Україна”? Чи достатньо маємо
фактів, аби говорити, що назва річки Укра-Вкра, що знаходиться на межі Західної
Слов’янщини з племенами укри, украни, могла послужити етнонімом до назви Україна?
Чому Київський князь Святослав твердив, що біля річки Дунай знаходиться середина земель
його володіння, і саме туди хотів перенести столицю? А хто були оті будівничі міст, храмів,
пам’яток зодчества, що впродовж багатьох століть чарують нащадків своєю довершеністю й
красою? Таких ще вповні не з’ясованих питань чимало.
(Р. Радишевський; 246 слів)
50
